Наша школа
МИ - УКРАЇНЦІМи - українці. Є у нас Держава, Є трударі, їх кращих не знайти, Їх стоголосе «Україні слава!» І завдання: країну зберегти! Ми - українці. Є у нас Знамено. Є творчий люд, натхнення є, Життя щасливе і для мене, І для країни настає! Я українець, я водій машини, А я пілот і в небо піднімусь, А я в відпустці, народжу дитину, Я - рятівник, допоможу комусь. Я знаю, як росте пшениця І все, що виросло кругом, Моє знання країні знадобиться – Я - українець, вчений агроном. Я - педагог. Я викладаю мову, Любов до неї учням надаю, На рівних з ними ведемо розмову Про українську мову, про свою. На рідній мові пишуться Укази, На ній команди подає солдат, Штурмують з нею гори верхолази, Зазубрюють студенти «сопромат» А я такий, що хоч сьогодні зранку Постав мене на новий п'єдестал, Я добре знаю шлаки і вагранку, Я - сталевар, мій побратим - метал. Я - лікар, я знайду дорогу До кожного, хто потрапля в біду, Надам йому негайну допомогу. Якщо потрібно, на війну піду. І ще скажу: я лікар за освітою, Життів чимало я вже врятував, Трудяга я, не звіть мене «елітою», Я клятву Гіппократа дав! А я шахтар, я українець щирий І я працюю, що б там не було, Я всім бажаю і добра, і миру, Я всім даю і світло, і тепло. Нова професія тепер з'явилась, Їх назвам, мабуть, не кінець, Оця неждано появилась: «Атошник» - захисник, боєць. Як не кричать сусіди-мракобіси, Ніколи ми не згодимся із тим, Щоб відступити хоч на милю звідси І будуть наші і Донбас, і Крим! Не боїмось ми північного монстра, Відкинем звідси його вояка, У нас шаблюка надзвичайно гостра І в українця не здригне рука. Ми - українці. Нас не подолають Ніякі чорні сили і ніхто, І вороги нехай запам’ятають: Для них ганьбою скінчиться АТО! На захист рідної держави Ідем до війська: я і ти, По зову серця, не для слави, А щоб країну зберегти. Хай переможе у людей терпимість, Згадає кожний істину просту Про нашу українську милість І нашу українську доброту! Ми, українці, любимо трудитись, Про нашу працю хай звучать пісні, Настане час і може знадобитись Якась професія мені. Ми, українці, сильні духом люди, Себе комусь в образу не дамо, Як вирішили, так воно і буде: В Союз, у Європейський ідемо! Микола Карпенко, м. Дніпро вересень 2017 | Рідна школа Школа восьма просто клас, Радо зустрічає нас. Бо ми всі ще діти, І за школу хочемо радіти. Разом школа нас зібрала, Шкільні роки дарувала. Честь і дружба є у нас, Навіть гумор про запас. Справ багато тут у нас, Ми не гаємо свій час. Ігри, спорт, свята, змагання- Скріплюють всі наші знання. З кожним роком в школі нашій , Все складається на краще. Бо хвилює нас одне – Це майбутнє чарівне.
ДО УКРАЇНЦІВ Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, Коли ми, українці, забули, що ми - українці? І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, І що є у нас думка, яка ще й од Байди нам в’ється, І що ми на Вкраїні - таки український народ, А не просто населення, як це у звітах дається. І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина. І що щедрість - в серцях, а не лиш у крамничних вітринах. І що є у нас мова, і що українська вона, Без якої наш край - територія, а не Вкраїна. Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори! Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! Запитаймо у себе: відколи, з якої пори Почали українці себе у собі забувати? Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, У якому свідомості нашій збагнути незмога, Чом солодшим од меду нам видався час забуття Рідних слів, і пісень, і стежок від порога. Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як? Чи в «могилах» і вмерти судила нам доля пихата? Чи й в могили забрати судилося наш переляк, Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»? Українці мої! Як гірчать мені власні слова... Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці. Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!» Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво: Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? Ради кого ховати свій біль за солодку халяву? То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря, І хіба не зотліє на тлін українство між нами. Коли навіть на згарищі долі іі зорі Кобзаря Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами? Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. Можна жити й хохлом, і не згіркне гою хлібина. Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил. Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна... Віктор Баранов
|
